Як чиновники голоси виборців купували

Ось і вчора, лежачи на дивані після доволі бурхливого робочого тижня та займаючись тим, що в Європі називають «заппінг», а по-простому – клацаючи пультом від телевізору, випадково натрапив на наші місцеві енські новини, які щоденно виходять о дев’ятій вечора. Наша місцева телеведуча Галина Тягнирядно, яка з усіх сил намагається в кожному випуску скопіювати Аллу Мазур, з неабияким натхненням розповідала, що енські комунальники відтепер використовують кожен погожий день: активно асфальтують двори у місті, а нещодавно взялися міняти на вулиці Гагаріна бордюри, латають асфальт. Далі в сюжеті зявився стенд-ап і з екрану телевізора речниця міського голови Вольдемара Бабая, за сумісництвом – колишня моя однокласниця Катька Риженко, яка у мене завжди списувала диктанти та перекази, із захватом та великими очима розповідала про те, що цього року комунальники планують встигнути зробити набагато більше, аніж за минулі три роки, адже у 2015 році казначейство вперше не затримує виплат. 

 

«Звичайно, це просто казначейство не затримує виплат, ага, і вибори міського голови, які вже майже на носі, тут ні при чому - сам собі прокоментував я передвиборчий спіч речника мера нашого славного міста Енська. Але все одно брешуть, бо вибори на те й придумані, щоб брехати» - з такими думками я провалився у царство Морфея…

 

Але моїм планам поспати в суботу трішечки довше, ніж завжди, не судилося збутися. О 7-30 ранку мене підняв з ліжка, хто б Ви думали? Ні, не сусід з перфоратором, як це буває завжди по суботах, а шалений гуркіт техніки, який увірвався у мій сон риком лева через відкриту кватирку. Підійшовши до вікна, я не повірив своїм очам: у наш двір нагнали стільки екскаваторів, вантажівок, катків з місцевого енського ШЕДу, що вистачило б на цілу трасу. «Алілуя, - зрадів я. - невже мерія таки прочитала всі ті численні звернення з приводу відсутності асфальтованої дороги у нас у дворі, які протягом останніх трьох років написали майже всі мешканці нашого будинку?».

 

За декілька годин працівники комунальної служби несподівано «облагородили» у нашому дворі тротуари, проїжджу частину дороги і входи до під'їздів, що правда там, де можливо було схитрувати – наклали візуально непривабливі «заплатки», але до честі ШЕДівців, де вже зовсім було все розбите – поклали рівний асфальт та акуратно проїхалися катком. Більше того, після обіду (в суботу, Карл!!!) прийшли ЖЕКівці та за лічені години пофарбували двері під’їздів, газові труби та дитячий майданчик. 

 

Але наш енський ЖЕК не був би нашим енським ЖЕКом, як би не напартачив, бо про гойдалки в дворі біля будинку  - забули. Точніше не забули, а пофарбували. Проте, фарбували лише рештки гойдалок, бо їх там уже немає. Не зрозуміло для чого це зробили: чи для звіту, чи для галочки. Адже фарбувати мали після  ремонту. Ще минулого року головний інженер місцевого ЖЕКу обіцяв про часткову заміну, але обіцянки залишились цяцянками. Більше того про другу частину гойдалки він знає, запевнив, що вона у них, і навесні її приварять на місце. Отак…

 

Другий суттєвий недолік зроблених тепер вже ШЕДівцями нашвидкуруч робіт по благоустрою нашого двору був виявлений через два дні, коли у нас засмітився та забився каналізаційний колодязь, в якій потрапляють фекальні води з всього нашого будинку. Працівники аварійної бригади енського Водоканалу, які приїхали за п'ятнадцять хвилин після того як їх викликали (15 хвилин, Карл!!!), чого раніше з ними не траплялося, бо чекати на них доводилося годинами, не змогли відкрити кришку каналізаційного колодязя через те, що всі каналізаційні люки були покриті товстим шаром свіжого асфальтного покриття! Наші місцеві ШЕДівці так намагалися виконати свої прострочені роботи по асфальтуванню, що закатали в асфальт не лише люки каналізаційних колодязів, а ще й люк контрольної камери «Укртелекому» та люк теплової камери «Теплокомуненерго». У результаті місцями, щоб дістати люк, ймовірно, доведеться зривати нове асфальтне покриття.

 

Весь наступний тиждень у місті відбувалося щось неймовірне - дороги роблять цілодобово, без вихідних і, упевнений, без будь-яких тендерів на виконання цих робіт... 

 

Чомусь 4 роки підряд за скаргами мешканців Енська наш мер Вольдемар Бабай та місцеві депутати ці кляті тендери не могли провести до жовтня-листопада, і асфальт кидали уже під дощем у замерзлі калюжі, а цього року сталося диво і, виявляється, можна дороги латати влітку…

 

«Стоп, - думаю я собі. - що за цим стоїть, яка мета всього цього? Ну звісно, тут все ясно як світлий день – їм потрібен твій голос. Отже, все ж таки від мого голосу щось залежить, але вони просто його хочуть купити, так дешево, всього лише полагодивши асфальт біля мого будинку. Ні, їм такого не подарую!». 

 

Коли доходиш до висновку, що такими от помахами чарівної палички, яка є у мера десь в сейфі, і він її дістає лише раз на чотири роки, просто намагаються купити твій голос на виборах – у глибині душі тебе починає гризти хробак суму та зневіри. Адже купити тебе намагаються найчастіше за бюджетні гроші, тобто за наші гроші. За ці наші гроші в стахановські строки наспіх робиться те, що мало виконуватися щодня і сумлінно. І нам же це підносить як благодіяння. А у ролі «благодійників» зазвичай виступають ті, хто з огляду на обіймані пости мав опікуватися належним виконанням своїх обов’язків державними інститутами й комунальними службами. Але, звісно, не робив цього раніше й не планує робити надалі. Для них простіше і дешевше раз на кілька років обміняти лояльність обивателя на продукти і ліки, канцтовари і будматеріали, добрива і насіння, спортивний реманент і кухонне начиння, велосипеди й інвалідні візки. Але ж і обиватель не проти продати свій голос, і продає його, виправдовуючи це своїм розчаруванням, роками безперспективного виживання, відсутністю людського до них відношення з боку чиновників усіх рангів, недоступністю освіти і медобслуговування, жалюгідними і негідними умовами життя, страхом втратити роботу, тому що ця втрата позбавить їх останнього шматка хліба. Але ж саме через те, що ми дозволяємо їм купувати наші голоси, вони дозволяють собі ділити та грабувати країну вже будучи у владі, адже такими залежними від влади людьми управляти легше, ніж спроможними і незалежними. 

 

Доки це триватиме? Доти, поки населення України не стане народом, нацією, а тоді й на колективний розум можна буде розраховувати, тоді ж і справжній лідер з’явиться. Якщо ми й далі не будемо думати, хоча дообиралися до того, що вже лише думанням лиха не уникнути, й дуже скоро вщент розграбована країна може востаннє втратити незалежність, — сподіватися на покращання життя навіть післязавтра не доводиться. 

 

Не знаю, хто прийде до фінішу кампанії першим, і з яким результатом, чи залишиться Вольдемар Бабай мером, чи ні. Але те, що обман і байдужість уже перемогли на цих виборах, очевидно.

 

 

Комунальний Байкар