Уже обговорювалось усе – вартість, доцільність, райони, строки, площі... Навіть подекуди називались конкретні прізвища найбільш зацікавлених та кількість «постраждалих». Але віз, як то кажуть, і досі там. Поміркували-покумекали, та й залишили все як було. І хто знає – може, воно й на краще.
Принаймні, про те, що у київських п’ятиповерхівках, споруджених у 1950-60-х роках, жити складно, некомфортно, а подекуди й навіть небезпечно, знає кожен. І де-не-де помітно, як комунальні служби разом із найманими структурами дещо сором’язливо щось ремонтують: де фасад утеплять (чи хоча б гідроізоляцію поновлять), де вікна у під’їздах замінять, а де – то й навіть нові асфальтові доріжки облаштують. Дрібнота, але ж приємно!
А от відносно реконструкції так званої «брежнєвської» забудови ніхто навіть і розмови не заводить. Ще б пак: ці ж будинки на ціле десятиріччя-півтора «молодші»! А стосовно міцності та надійності – то тут (нібито!) жодних питань не виникає. Варто лише поглянути на ці довжелезні сірі «кораблі», що гордовито височіють вздовж вулиць та бульварів у спальних районах столиці – і одразу виникає впевненість, що вони ще півстоліття простоять.
А от і ні. Як мешканець одного з таких будинків, із сумом констатую, що ступінь їхньої зношеності нічим не поступається «хрущівкам». І це не лише моя особиста думка. Сусіди так само невдоволені умовами проживання та станом житла. Причому якщо спробувати розділити пожильців на умовні категорії за частотою скарг і нарікань, то вийде доволі цікава картина...
Ті, чиї квартири розташовані на перших чотирьох поверхах будинку, найбільше потерпають від вологості і сморідних випарів, що йдуть з підвалу. Мешканці 7-9 поверхів уже досить давно є «заручниками» даху, який невідремонтовано. А жителям середніх поверхів... Так, пощастило! Вони усього-на-всього час від часу застрягають у ліфті. А якщо НЕ застрягають (ну бувають такі щасливчики серед людського роду-племені!), то просто драпають пішки наприкінці робочого дня на свої п’яті-сьомі (й далі) поверхи...
Особливо критичною ситуація з підвалами стає взимку. Зношеність «гарячих» труб і засмічення каналізаційних відводів, помножені на температурні колізії, призводять до того, що в підвалі – як не гейзер, то – болото. Тому комарі в січні-лютому на стелі під’їзду – явище звичне. Так само, як і «всі аромати Франції», що регулярно надходять до помешкань з вентиляційних каналів. А якщо до всього цього у тому ж самому підвалі якийсь бідолашний котик надумає завершити свій життєвий шлях – то це вже взагалі...
Згори – не краще. Мешканці останніх поверхів часто-густо скаржаться на стан даху. Нормальної ізоляції нема й не передбачається, коли-не-коли найкритичніші ділянки залатають, та й крапка на тому. Тим, хто на дев’ятому, - взагалі весело: взимку – холод, улітку – пече, восени й навесні – тече. Просто таки повне єднання із природою гарантоване.
І дарма, що до цієї «природи» ще й доїхати треба. Так – ліфтом! Якщо він... працює. До речі, своєрідною родзинкою проекту є те, що ліфт возить мешканців лише до восьмого поверху. На рівні дев’ятого у ліфтовій шахті розташоване технічне приміщення.
От вам і поділ за ступенем комфортабельності проживання. От і тема для дискусій вечорами біля під’їзду. Але далі дискусій справа не йде. ЖЕК на скарги реагує мляво. Ні, звісно, підвал через 2-3 дні після появи проблеми чистять. Дах так-сяк іноді полатають. Ліфт постоїть-постоїть – та й поїде... Не зараз – так через тиждень.
На дзвінки до call-центру (та їхній відгомін) жеківці ображаються, як молода дружина на дорікання свекрухи. І дуже настійливо просять мешканців обмежуватися сигналами до диспетчерської. Що ж, вони такі самі люди, і їх можна зрозуміти – їм за «увагу» згори орденів не видають.
Але питання постає само собою: невже ніхто з тих, від кого залежить планування і розподіл коштів на реконструкцію житлового фонду, не помічає наявної проблеми? Причому, проблеми, яка з плином часу аж ніяк не вирішиться самотужки...
Наскільки мені відомо, подібним будинкам, спорудженим із залізобетонних блоків протягом 1968-1973 років, відводився «термін придатності» протяжністю в півсторіччя. У результаті доволі нескладних арифметичних дій можна отримати той відтинок часу, коли ступінь їхньої зношеності вже не буде викликати сумнівів навіть «на папері». А в реальності – годі й казати, картина вже є досить таки жалюгідною й водночас тривожною.
А враховуючи коефіцієнт навантаження, що припадає на кожен квадратний метр спільної для всіх пожильців площі – двори, під’їзди, ліфти, сходові клітини – то й не дивно. Адже, якщо порівняти кількість квартир в одному під’їзді п’яти- і дев’ятиповерхівки, то воно буде вочевидь не на користь останньої. Якщо простіше, то у під’їзді «хрущівки» люду проживає десь утричі менше, аніж в одному під’їзді дев’ятиповерхового будинку. А тупцюємо при цьому всі на одній приблизно квадратурі. От і виходить, що ці такі міцні ззовні залізобетонні «монстри» старіють і зношуються чи не швидше за своїх цегляних «хрущовських» попередників.
Та якщо заводити мову про глобальну реконструкцію, то одразу стає зрозумілим, що ця ідея наразі – майже фантастична. Адже при наявній кількості мешканців і щільності забудови будь-які зрушення потягнуть за собою потребу в таких коштах, які навряд чи знайдуться у міської влади. Бо ж одна річ – відселити «хрущівку» з її 60-ма квартирами, і зовсім інша – спробувати змінити на краще долю мешканців більш ніж трьохсот «шпаківень»…
Тому ніхто й мови навіть не заводить про реконструкцію дев’ятиповерхівок. Тому й навіть не намагається ніхто з районо-, градо- чи державоначальників заробити собі політичний чи будь-який інший капітал на цій темі. І панує тиша, яку подеколи порушують відчайдушні дзвінки до call-центру. А в решті випадків – глухий кут. Тому й живемо - як не з підвалу смердить, то зі стріхи капає...
Гальчинська Ольга спеціально для «України Комунальної».
.jpg)
.png)
.png)
.png)
.png)
.png)
