Довгоочікуване введення в експлуатацію також відбулося «у найкращих традиціях»: шовкова стрічка, преса, Прем'єр-міністр, гучні промови в стилі «Хай живе те, завдяки чому ми попри все...» і ... численні недоробки, сором'язливо приховані під монтажною сіткою...

І ось минув рік. Родзинка правобережної інфраструктури, дійсно, «попри все» функціонує, народ загалом задоволений, а фінансові нестиковки поросли бур'яном у начальницьких кабінетах. І все б нічого, та тільки закони жанру вперто не бажають відступати в тінь.

Річ у тім, що проектом реконструкції передбачалося повне оновлення не тільки шляхів і рухомого складу, а й прилеглої до трамвайної лінії території. Зокрема, навколо деяких станцій були запроектовані сучасні торговельні комплекси, покликані замінити собою багатоликий «Шанхай», що розплодився ту за останнє десятиліття. Намір, загалом, добрий – чого вже там казати.

У результаті строкаті будки з випивкою, їжею і ганчір'ям були вирубані під корінь, а на їхньому місці виросли сяючі новим склом і сталевим профілем монолітні павільйони. Причому, виросли вони навіть там, де до цього росли... дерева і клумби. Останні, звичайно, не були шедевром благоустрою і ландшафтного планування, але ж таки додавали хоча б якогось розмаїття в урбаністичні реалії спального району. Але стрімко наступаючий прогрес над ними не змилувався – і ось уже біля станції «Ромена Ролана» замість ялин і квітів погляди перехожих впираються в обшитий сайдингом задник торгової точки.

До речі, варто зазначити, що в нього спочатку уперся не лише погляд, але і... наземний пішохідний перехід, відповідно розмічений і оформлений дорожніми знаками багато років тому. До нього звикли, їм користувалися пішоходи, і з ним рахувалися водії транспорту. Аж ось раптом усе змінилося. Люди, що поспішали на трамвай, були змушені перебігати дорогу в недозволеному місці, а водії – похапцем наступати на педаль гальма. Минуло кілька місяців, перш ніж комунальні служби спромоглися привести у відповідність розмітку і «народну стежку», неабияк відкориговану новобудовою.

Цивілізований перехід тут з'явився далеко не одразу

Але це, як кажуть, лише приказка. А казка полягає в тому, що помпезні торгові площі зрештою виявилися абсолютно не затребувані тими, для кого вони власне зводилися – комерсантами. За інформацією з джерел, що були дотичні до спорудження і спроб подальшої реалізації цих квадратних метрів, спочатку плата, яку планувалося стягувати з майбутніх орендарів, не поступалася тій, що встановлена на центральних станціях Київського метрополітену. Мабуть, організатори і натхненники розраховували підняти «наземне метро Борщагівки» на такий рівень популярності, що і навколишні «шпаківні» за престижністю і відвідуваністю зможуть потягатися з «Метроградом». Але не судилося. Спочатку криза 2008-го внесла свої корективи в розстановку сил, а потім і сама кон'юнктура ринку посунула амбітні плани творців і власників на задвірки тарифної сітки.

Таке собі кладовище загиблих комерційних амбіцій...

Але спускати ціну у нас не звикли. Принцип «краще згноїти, аніж продати дешевше від бажаного», настільки поширений на українському ринку продовольства, непомітно перекочував і у сферу комерційної нерухомості. І врешті-решт так рясно збудовані і так голосно заявлені торгові площі фактично порожніють. З усього обсягу, що є на тій самій станції «Ромена Ролана», розрахованого як мінімум на десяток магазинів, реально зайняті тільки два. В одному відсіку сиротливо притулився аптечний кіоск, а в іншому – павільйон м'ясної продукції. На протилежному ж боці трамвайної лінії не «заселений» ЖОДЕН павільйон. Скляно-сталеві вітрини планомірно обростають павутинням і пилом, з дахів вже струменять іржаві потоки, а галереї слугують притулком контингенту напідпитку, що залишає по собі різноманітні продукти життєдіяльності.

Напередодні чиєсь дозвілля тут було вельми змістовним...

Схожа ситуація спостерігається і на кінцевій станції «Кільцева дорога». Там амбіції творців сягнули ще далі і вище – відбудовано розкішний двоповерховий павільйон. Але рівень його заселеності на даний момент приблизно такий самий.

А тепер, як говорилося свого часу в одному дуже популярному інтелект-шоу, увага, запитання! Навіщо було споруджувати такі глобальні обсяги, якщо реальної потреби в них особливо не спостерігалося? І чому, вже спорудивши їх, власники або розпорядники не спромоглися подбати хоча б про підтримку нормального санітарного стану цих об'єктів? Адже хтось же розраховував отримати від цих площ комерційний зиск – відповідно, вклав у ці споруди реальні гроші...

Здається, тут уже все втомилося чекати на потенційних орендарів. А про господарів ніхто й не мріє...

А тепер – найцікавіше! Про гроші... Як відомо, лінія швидкісного трамвая є власністю міста. І прилеглі до неї території – теж. І реконструювалося-зводилося все це за бюджетні кошти. Відповідно (за ідеєю!) і понині воно має вважатися комунальною власністю. Але за рахунок цієї власності напевно планувалося вирішити чиїсь приватні економічні питання. Інакше як пояснити, що ці площі порожніють – у той час як дільничні міліціонери, відповідальні за цей мікрорайон, туляться у цокольному поверсі звичайної дев'ятиповерхівки, а центр по роботі з молоддю займає переплановану квартиру у звичайній «хрущовці» і т.д. Адже якщо підійти з розумом, то і тих, й інших можна було б запросто розмістити в цих же приміщеннях. І було б це вельми доречним – враховуючи контингент, який «пасеться» на цьому п'ятачку, і особливості його дозвілля, і міліція, і психологи напевно без роботи б не залишилися...

Гальчинська Ольга, спеціально для ІА «Україна Комунальна».

Фото автора