- При всьому тому, що я щиро переживаю про те, що до цих пір не реалізована наша ідея і наш закон про створення цього Національного регулятора у сфері ЖКГ, я б не хотів сьогодні в цьому питанні робити крайнім ані пана Саратова, ані його колег. Не їхня провина, що два роки по суті згаяні. І реально говорити про систему державного регулювання галузі до кінця 2011 року, на жаль, так і не доводиться. Те, що комісія сьогодні, не підкріплена ні організаційно, ні фінансово, ні структурно, ні чисельно, - виконує колосальну роботу і намагається вникати в структуру собівартості, у структуру витрат, у проблемні моменти підприємств тепло- і водомонополістів, - це, безумовно, титанічна, але невидима праця, яка, на жаль, не матиме швидкого результату. Тільки через два-три роки якогось комплексного впливу на ту чи іншу монополію можна домогтися з її боку реалізації тієї чи іншої ефективної програми: з переоснащення системами обліку як споживача, так і виробника тепла; з організації чіткого технічного та економічного аудиту стану і втрат в мережах; подолання неефективності потужностей і неефективності схем теплопостачання. Ще раз підкреслюю, що на швидкий результат тут сподіватися не варто.

З іншого боку, абсолютно згоден з Валерієм Саратовим, що поки не буде зрозумілою ціна на газ, говорити про прийняття якихось регулюючих рішень рано. І не потрібно повторювати торішню дурість, коли газовики пролобіювали в Кабміні підвищення на 50% своєї ціни на газ для споживача, абсолютно ні з ким це питання не погодивши. Цю ціну намагалися довести тепловикам, але місцеві ради не відреагували абсолютно – і тарифи залишилися тими ж, а в результаті 8 мільярдів боргів по тепловиках лягло на бюджети. Частина списалася, частина списуватимуться і далі. Але проблема боргів і проблема різниці в тарифах – це не просто проблема навантаження на бюджети (в першу чергу на місцеві і державний). Ні, основна порочність збитковості, різниці в тарифах і, відповідно, планової збитковості підприємств полягає в тому, що ні про які серйозні інвестиційні проекти і залучення якихось серйозних коштів в таке підприємство не може йтися. Будь-яке планово-збиткове підприємство для монополіста – ласа солодка булочка як об'єкт агресивного впливу для корупційних чиновників, які впливають на кадрові рішення та користуються можливістю ставити якісь «завдання» перед керівниками підприємств; для НАК «Нафтогазу», як основного постачальника газу, який зацікавлений лише в одному: забрати свої гроші за газ, пораховані за цією, абсолютно стельової, ціною. І нікого не цікавлять гроші підприємства для зарплати, для модернізації, для перекладки мереж до зими і т.д. Природно, що це такий же ласий шматочок і для податківців, і для регулятора, - для всіх. Будь-яке таке планово-збиткове підприємство просто розривають, і тому начебто щороку рапортують про те, що мільярди туди йдуть, і називається це лукаво інвестицією (а насправді йде списання боргів), але з кожним роком ми все більше добиваємо наші підприємства.

Саме тому візьму на себе сміливість дати пораду зараз і міністерству, і регулятору: за всяку ціну треба домогтися рішення про беззбитковість роботи цих підприємств. Треба прийняти вольове рішення, і тільки тоді, жорстко контролюючи кожну статтю, можна буде приймати хоч якісь ефективні управлінські рішення. Можна буде реструктурувати або кредитуватися під розрахунки за газ, - за який, безумовно, потрібно платити, - але головним залишається питання реальної ціни на цей газ. Чим далі, тим більше я зміцнююся в переконанні, що лише законодавче закріплення українського державного газу (а це 18 млрд кубів) за теплокомуненерго для вирішення проблем теплопостачання наших населених пунктів з планомірним, поступовим виведенням на рівень світових цін, дозволить тепловикам з хронічного паралічу вийти на якусь більш-менш прогнозовану роботу. Без врегулювання прозорої, транспарентної для суспільства ціни на газ для теплокомуненерго (в першу чергу, а в другу – для населення – саме на такому пріоритеті я наполягаю) ми щороку будемо списувати все більше грошей за борги, на різницю в ціні на газ, на різницю в тарифах. А реальний технічний стан цих мереж, цих котелень буде все гірше, гірше й гірше.

Припускаю, що я можу помилятися у своїх прогнозах, але інакше поліпшення може відбутися лише в одному випадку: якщо ми повністю розгортаємо корабель реформування в бік Білорусі. За основу беремо її модель, створюємо компанію «Укртепло», де будуть консолідовані всі підприємства теплокомуненерго. За такою ж схемою створюємо компанію «Укрводоканал», встановлюємо їм єдиний тариф, через бюджетну політику, через ціну на газ вирівнюємо, і оголошуємо «це» реформою.

І якщо говорити відверто, то саме на користь такого повороту подій цього року були неодноразово озвучені тези вищим керівництвом країни. Нагадаю: це і теза про єдиний тариф, і теза віце-прем'єра про створення обласних компаній, а від обласних до республіканської – всього один крок. Лунали й інші, не менш небезпечні, заяви в цьому ж ключі. Така модель має місце. Але потрібно розуміти, що це вже не Європа. І навіть не Росія. Це вже – Білорусь.

Коли я чую скарги міністра і суму міністерського запиту в розмірі 27 мільярдів гривень (!), я чесно кажучи, лякаюся. Бо в такому хаосі говорити про які-небудь цілеспрямовані реформаторські дії просто не доводиться. У цьому як раз відбивається і те, що відбувається у зовнішньополітичному векторі. Для мене шарахання реформи ЖКГ – це як віддзеркалення шарахання України в пошуках моделі напрямку свого руху. І все таким же актуальним, але без відповіді залишається питання: «Quo Vadis, Україно?..»