Політичні спекуляції на тлі тарифів ЖКГ

Повною мірою можна вважати це твердження некомпетентним. Почнемо з того, що порівняння галузей ЖКГ двох сусідніх країн коректне лише частково. Як у Росії, так і в Україні основні фонди комунальних підприємств, які є природними монополіями (і за сумісництвом представляють собою спадщину радянської епохи), характеризуються високим рівнем зношеності - 60-80%, енергоємність обладнання, високим рівнем втрат ресурсів і енергії в магістральних мережах - понад 50%. Також в РФ понад 50% комунальних підприємств сфер теплової енергетики та водопостачання вважаються збитковими, в Україні ситуація не краща - збитки у своїх фінансових звітах демонструють більш 65% підприємств галузі (дані статистичних служб РФ і України). Тому, говорити про те, що російські комунальники надають послуги нижчої якості - більш, ніж голослівно.

А ось з цим твердженням складно сперечатися. Якщо спиратися на дані Євростату, то середньозважений тариф на холодне водопостачання у Росії (близько 0,5 євро за кубометр) на 60% вище, ніж у нашій країні (0,18-0,2 євро за кубометр), вартість гігакалорії української теплової енергії - 272 грн (18 євро), а російської - близько 370 грн (24 євро) (дані державних тарифних регуляторів). За кіловат електроенергії українці в середньому платять не більш як 0,02 євро, тоді як російські абоненти - 0,08 євро (в обох країнах тарифи диференціюються за обсягами споживання). Виняток становлять середньозважені тарифи на природний газ для побутових споживачів.

 

В Україні кубометр «блакитного» палива коштує близько 0,10-0,12 євро, тоді як в сусідній державі, яка вважається «газовою державою», - 0,05-0,07 євро. При цьому, середній прожитковий мінімум в Росії для працездатних громадян становить 1,9 тис. грн (7,3 тис. руб.), тоді як в українському держбюджеті на 2014 рік прожитковий мінімум закладений на рівні 1,2 тис. грн з подальшим його збільшенням до грудня до 1,3 тис. грн.

Цілком справедливе твердження, з деякими примітками й застереженнями. По-перше, зростання вартості комунальних послуг, перш за все, очікує всі регіони України. Цього вимагає економіка галузі, та МВФ - один з основних кредиторів нашої держави. Так, вчора директор департаменту економічного планування та фінансових розрахунків НАК «Нафтогаз України» Юрій Колбушин заявив про те, що тарифи на газ для побутових абонентів буде підвищено на 50% вже з 1 травня, а вартість енергоносія для теплоенергетичних підприємств зросте на 40% з липня, - до 1,83 тис. грн за тисячу кубометрів. Враховуючи, що Україна як і раніше вважає Крим своєю територією, підвищення має торкнутися і жителів півострова.

По-друге, «Україна Комунальна» вже писала про те, що українська влада має намір ввести «спеціальний режим тарифоутворення» для Криму, який визнаний тимчасово окупованою територією. Чиновники поки не визначилися з критеріями спеціального тарифоутворення, але вже заявили про те, що мова йде про введення «ринкових цін на енергоносії та воду». Це добряче налякало кримчан, для яких «ринковий» означає «дорогий». 

 

З точки зору економіки, ринковий тариф означає, що вартість товару або послуги покриває основні операційні витрати підприємства на виробництво і поставку цього товару або послуги. В основі собівартості комунальних послуг (холодне та гаряче водопостачання, опалення, газо- та енергопостачання) закладені такі статті витрат, як плата за енергоносії (займає більше 30-40% в структурі тарифів), фонд заробітної плати та витрати на утримання та обслуговування основних потужностей. Українські тарифи на комунальні послуги окупаються не більше, ніж на 60-75%. Крим не є винятком. А українське законодавство зобов'язує національні регулятори приводити собівартість послуг до економічно обґрунтованого рівня. Крім того, зростання вартості енергоносіїв (газу і електроенергії) є основною причиною для постійного перегляду комунальних тарифів у бік збільшення. 

 

У Росії сфера тарифоутворення також регулюється державою. Але існує кілька економічно об'єктивних причин, які диктують політику більш високого рівня цін на «комуналку», ніж в Україні:

 

1. Росія територіально значно більше, крім того, якщо в нашій державі проживає 45,6 млн осіб, то росіян - 143,5 млн. Всі вони є споживачами комунальних послуг, відповідно, витрати підприємств ЖКГ РФ на виробництво, транспортування та постачання значно вище, ніж в Україні. Крім того, Росія різноманітна кліматичними зонами, тому більш посушливі регіони потребують інтенсивного водопостачання, а території з холодним кліматом - теплової енергії. Отже, витрати на електроенергію, яка використовується на підкачку води, і на газ, необхідний для генерації теплової енергії, значно вищі, ніж українські.

 

2. Росія з 2010 року прагне до лібералізації ринків електроенергії, газу, а з минулого року до ринкових відносин поступово переходять і учасники сегмента водопостачання. Фактично це означає, що державний тарифний регулятор переводить ці сектору економіки на стимулюючий, або як прийнято говорити в міжнародній практиці, RAB-регулювання тарифів. Буквально, це означає, що тарифи містять у своїй структурі інвестиційну складову (спрямовується на оновлення основних активів суб'єктів галузі) і діють протягом певного періоду - до 5 років. При цьому підприємство не може «заступати» за встановлений тарифний верхній поріг. Стимулюючі тарифи розраховуються з урахуванням макропрогнозів, прогнозів щодо вартості енергоносіїв, а також, виходячи з рівня прибутковості на капітал, що інвестується.

Такі тарифи вищі, ніж розраховані за нині діючої в Україні формулою «витрати собівартості плюс рентабельність», але, завдяки їх фіксованості, в підприємства з'являється стимул зменшувати основні витрати, наприклад, на закупівлю енергоносіїв. З подальшою модернізацією фондів підприємств, і зменшення їх енергоємності, не виникає економічних підстав для тарифного зростання, а прибуток природних монополій збільшується за рахунок згенерованої економії.

 

Впровадження цієї моделі (до речі, поширеною у Європі) регулювання діяльності монополій зіткнулося з російськими економічними реаліями, і наслідком цього є невдоволення споживачів зростанням вартості «комуналки» при все ще відносно низькій якості послуг. Але не варто забувати, що Україна неодноразово заявляла про необхідність переведення природних монополій на стимулюючу тарифне регулювання, яке також буде супроводжуватися високим рівнем економічних ризиків та соціальним незадоволенням. 

 

Поки ж сектор ЖКГ України керується більше політичними гаслами, ніж економічно продиктовані необхідністю. І проголошення тез про високу вартість російської «комуналки» - одна зі «страшилок», використання яких популярне серед українських політиків усіх видів партій. А, переводячи роботу галузі ЖКГ «на передвиборні рейки», кандидати на державну службу не підозрюють, що за свої обіцянки знизити тарифи і підвищити якість послуг все таки доведеться відповідати.