ГоловнаКомунальний кодексАналітика Закони ЖКГ: об'єднати неможливо?

Закони ЖКГ: об'єднати неможливо?

ІА «Україна Комунальна» продовжує дискусію щодо створення єдиного базового закону в галузі ЖКГ. На думку фахівців, він потребує доопрацювання.

Зауваження та пропозиції до  звіту  ГО «Інститут соціально-економічних стратегій» щодо уніфікованого базового законопроекту у сфері ЖКГ (частина 2)

В межах розпочатої на шпальтах ІА «Україна Комунальна» дискусії щодо проекту нового єдиного галузевого закону, ми публікуємо продовження публікації спеціаліста з юридичних питань експертної ради нашого видання Андрія Осадчого.

Нагадуємо, що зведення нормативно-правової бази в єдиний Кодекс, викликано правовими колізіями, що виникають у зв'язку з дублюванням багатьох норм. На замовлення Міністерства регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ, проект нового документу розробили в  ГО «Інститут соціально-економічних стратегій». З текстом проекту можна ознайомитись тут.

Наступного тижня читайте на сторінках У.К. резюме розробників проекту єдиного законодавства

До п. 1.6. «Суб’єкти ринків у житлово-комунальній сфері та їх правовий статус»

Розробником звіту пропонується вилучити із законодавства термін «балансоутримувач» як такий, що застарів та не відображає існуючого стану речей, і замінити його терміном «управитель», згідно ст. 1029-1033 Цивільного кодексу України. 
 
Погоджуємося з тим, що термін «балансоутримувач» народжений за радянської доби, коли право приватної власності на засоби виробництва було відсутнім, і соціалістичне майно передавалося підприємствам, установам, та організаціям просто на баланс. Але важко погодитися з пропозицією про повне вилучення терміну «балансоутримувач» з всього законодавства, адже розробником не враховані реалії правового життя в Україні, де термін «балансоутримувач» широко вживаний. Насамперед, це стосується майнових правовідносин між органами державної влади та місцевого самоврядування, а також створеними ними юридичними особами, які, згідно Цивільного кодексу, мають назву «юридичні особи публічного права».
 
Незважаючи на те, що з 2004 року діє норма ст. 137 Господарського кодексу, згідно якої майно, яке передається державним установам та організаціям, а також установам та організаціям, створеним органами місцевого самоврядування, має передаватися тільки в оперативне управління, паралельно з цим діють Бюджетний кодекс, Закон «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», ціла низка положень про органи центральної виконавчої влади, акти органів місцевого самоврядування, наприклад порядки передачі з балансу на баланс майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст. Такі порядки є типовими для всіх регіонів України, та цими документами прямо передбачається, що майно, активи, житлові та нежитлові приміщення передаються державним та комунальним підприємствам, установам та організаціям саме на баланс. Окрім цього їх наділяють правом укладати договори на надання житлово-комунальних послуг виключно як балансоутримувачів, особливо це стосується об’єктів інфраструктури Міністерства оборони (гуртожитки та житлові будинки військовослужбовців) та Державної пенітенціарної служби (СІЗО, виправні колонії, ІТЗ тощо).
 
Навряд чи такі спеціалізовані державні установи можуть вважатися управителями майна, яке їм передано засновниками. Згідно ст. 1029 Цивільного кодексу, за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). 
 
Договір управління майном є реальним або консенсуальним (у визначених законом випадках), двостороннім, обов’язково оплатним, строковим правочином. Бюджетним кодексом не передбачено такого виду видатків як видатки на послуги по управлінню майном, жодна бюджетна установа та організація не має КВЕД 68.32 –Управління нерухомим майном за винагороду або на основі контракту і не може його мати, оскільки така діяльність передбачає отримання прибутку, а бюджетні організації є неприбутковими apriori.
 
Зважаючи на вищевикладене, доцільно залишити термін «балансоутримувач» в сенсі юридичної особи публічного права, яка здійснює некомерційну господарську діяльність та користується відокремленим майном, яке надається засновником, та відображає його в бухгалтерському обліку, несе витрати на його утримання в порядку, визначеному чинним законодавством.
.
До п. 1.7. «Права та обов’язки суб’єктів ринків у житлово-комунальній сфері»
 
Розробником не охоплений цілий пласт відносин, взаємних прав та обов’язків між споживачами комунальних послуг та виробниками(виконавцями) цих послуг.
 
На протязі 2012-2013 року в більшості регіонів України склалася патова ситуація із виконанням судових рішень про стягнення заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги. Зумовлена вона тим, що відповідно до вимог ч. З ст. 18 Закону «Про виконавче провадження», у виконавчому документі вимагається зазначення окрім відповідних даних щодо юридичних чи фізичних осіб, індивідуального ідентифікаційного номеру стягувана та боржника за наявності (для фізичних осіб - платників податків), оскільки такі дані можуть сприяти примусовому виконанню судового рішення.
 
Відтак, користуючись цієї нормою, органи державної виконавчої служби України, маючи на меті зменшити вал виконавчих проваджень про стягнення житлово-комунальних боргів (які серед державних виконавців вважаються чи не найбільш проблемними) по всій України почали відмовляти в прийняті на примусове виконання рішень судів про стягнення боргів на користь комунальників з фізичних осіб, ідентифікаційний номер яких не зазначений в рішенні суду.
 
Суди також почали звертатися письмово на комунальні підприємства з проханням в обов'язковому порядку при направленні до суду відповідних справ чи матеріалів зазначати інформацію щодо ідентифікаційного номеру фізичної особи - відповідача, правопорушника, обвинуваченого, потерпілого та свідка (встановлюючи дану інформацію в процесі підготовки та формування даних справ та матеріалів).
 
Оскільки в більшості комунальних підприємств під час формування особового рахунку споживача працівниками абонентських відділів надання ідентифікаційного коду споживачем не було обов’язковим, то з метою недопущення зриву здійснення позовної роботи юридичні відділі почали звертатися до ЖЕКів, ЖЕО, управляючих компаній, які мають обов’язково дані про ідентифікаційний код мешканця, з проханням надати таку інформацію. 
 
Але, посилаючись на норми Закону «Про захист персональних даних», відповідно до яких заборонено будь-яку обробку персональних даних без згоди фізичної особи, ЖЕКи, ЖЕО, управляючи компанії відмовляють комунальним підприємствам у наданні інформації про ідентифікаційні коди споживачів – боржників.
 
Таким чином, вже майже рік комунальники практично позбавлені можливості примусово стягнути борг за рішенням суду через органи державної виконавчої служби, а це негативно впливає як на фінансовий стан підприємства, так і на боржників, оскільки вони надалі почуваються безкарними. 

Пропонується внести зміни до ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги», а саме викласти п.1 ч. 30 ст. 20 цього Закону в такій редакції «Споживач зобов’язаний: 1) укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору та надати виконавцеві всі свої контактні дані – адресу, телефон, ідентифікаційний код».
 
2) Також пропонується внести зміни до Закону України «Про захист персональних даних», ч. 6 ст. 6 цього Закону пропонується викласти в такій редакції «не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав людини, забезпечення належного виконання своїх договірних зобов’язань».

До п. 1.9. «Основні принципи тарифної політики»
 
Розробником не враховано той факт, що норми Податкового кодексу України, які регулюють порядок оподаткування підприємств житлово-комунального господарства, напряму впливають на формування повної собівартості послуг та фінансового результату діяльності (збитковості чи прибутковості).
 
Відповідно до п.13 підрозділу 4 розділу ХХ перехідних положень Податкового кодексу України, тимчасово, до 1 січня 2014 року підприємства житлово-комунального господарства у складі собівартості реалізації житлово-комунальних послуг визнають витрати на придбання товарів, робіт, послуг у сумі фактично сплачених за них коштів.
 
Зважаючи на специфіку роботи підприємств ЖКП діючі тарифи, як правило, не відповідають економічно обґрунтованим фактичним витратам на їх виробництво, тобто ці підприємства існують в умовах постійного дефіциту обігових коштів.
 
Отримавши кошти за надані послуги від споживачів більшість житлово-комунальних підприємств, в першу чергу, виплачують заробітну плату, здійснюють обов’язкові платежі до бюджетів всіх рівнів, купують товари та матеріали для здійснення поточних ремонтних робіт, а залишок коштів направляють на оплату енергоносіїв (електроенергія, газ).
 
Залишку після сплати обов’язкових платежів від отриманих коштів не вистачає для повного погашення послуг з електроенергії та газопостачання, а, якщо послуга отримана, але не оплачена, згідно ПКУ (п.13, підрозділу 4 розділу ХХ Перехідних положень) підприємство ЖКГ немає права в декларацію на прибуток включати витрати не оплачених послуг.
 
Не включаючи до витрат фактично отримані, але неоплачені послуги з електроенергії, газопостачання, підприємство по декларації на прибуток, згідно з ПКУ, стає автоматично прибутковим та сплачуватиме податок на прибуток в розмірі 19%.
 
Все це зумовить збільшення податкового навантаження на комунальні підприємства, які і без цього знаходяться у вкрай важкому фінансовому стані, а також може зумовити застосування заходів примусового характеру з боку Державної податкової служби до комунальників, оскільки сплачувати додаткові податки підприємству буде просто нічим, адже в структурі тарифу підприємств ЖКП такого обсягу витрат не передбачено.
 
Крім цього, у зв’язку з внесеними змінами до Перехідних положень Податкового кодексу, які набрали чинності 01 липня 2012 року, відтепер платникам із доходом за 2011 рік 1 млн грн і більше передбачене поетапне, рівномірне включення збитку, задекларованого за підсумками 2011 року до витрат 2012—2015 років. Щороку, починаючи з півріччя 2012-го, такому платнику податків дозволено врахувати у податкових витратах по 25% від суми збитку-2011. 
 
Застосування цієї норми на практиці призведе до суттєвого збільшення витрат підприємств ЖКГ, які не закладено в структурі їх тарифів. Тобто джерело покриття цих витрат фактично відсутнє, що негативно відіб’ється на фінансовому стані підприємств галузі. 
 
Окремо зазначаємо, що дія цих норм Податкового кодексу не поширюється на платників податку - ліцензіатів з постачання електричної та/або теплової енергії. Таким чином, в цих нормах закладено явно дискримінаційний момент по відношенню до підприємств водопостачання та водовідведення, або ЖЕКів, ЖЕО, інших комунальних підприємств. 
 
Доцільно запропонувати внести зміни до Податкового кодексу, та виключити п.13 підрозділу 4 розділу ХХ Перехідних положень кодексу, який спрямований на штучне збільшення витрат підприємств ЖКГ, джерело відшкодування яких відсутнє.
 
Коментарі (1)
Sergiy
13 Березня 2013 p. 11:50
Повністю підтримую.Однак спонукати виконувати будь яку законодавчу норму субєктів господарювання та органи влади може тільки ефективний власник або орган, який представляє інтереси співвласників.Основою будь яких реформ має бути приватна власність,вертикаль догвірних відносин та приладовий облік споживання енергоносіїв та води.
Loading...

загрузка...
 
Loading...