Тарифний пасьянс

Тарифне регулювання є одним з основних елементів надання комунальних послуг споживачам. Ефективні методики давно розроблені і діють як в країнах Європи, так і в країнах Близького Сходу.

Тарифне регулювання є одним з основних елементів надання комунальних послуг споживачам. Тариф визначає не тільки доступність комунальних послуг, але і їхню якість, своєчасність надання, а також рівень розвитку організації, що надає комунальні послуги. Крім того, система тарифного регулювання визначає рівень інвестиційної привабливості комунального сектора для приватних інвесторів.

Як раніше повідомляла «Україна Комунальна», у нашій країні використовується методика тарифоутворення, яка отримала назву «витрати плюс», заснована на тому, що у вартість комунальних послуг природні монополісти закладають витрати підприємства на виробництво послуги і рентабельність. На сьогодні, ця методика не є ефективною, оскільки розраховується таким чином, що в тарифі враховуються витрати попередніх періодів, при цьому держава забороняє монополіям перевищувати тривідсотковий поріг рентабельності. Крім того, при жорсткому політичному втручанні держави в процеси тарифоутворення, і зростанні вартості енергоносіїв, які становлять 50-60% собівартості комунальних послуг - українські тарифи на послуги ЖКГ практично завжди є збитковими. Позбавити комунальні тарифи від політичної складової влади намагалися і зі створенням національного регулятора (Нацкомуслуг), який на підставі економічно обгрунтованих витрат підприємств повинен встановлювати собівартість кубічного метра холодної води і гігакалорії теплової енергії для кожного виробника та постачальника цих послуг різним категоріям споживачів. За аналогічною схемою в Україні працює регулятор, що встановлює для побутових і непобутових абонентів вартість кіловата електроенергії і кубічного метра газу (НКРЕ). Учасники галузі ЖКГ часто говорять про неспроможність роботи регуляторів, про відсутність систем облік вироблених і споживаних ресурсів, економічної обгрунтованості тарифів. Втім, до цих пір практично ніхто не говорить про те, яким чином слід змінити методику регулювання тарифоутворення. При цьому державі не потрібно винаходити нову модель. Згідно дослідження російського «Інституту економіки міста» - ефективні методики давно розроблені і діють як в країнах Європи, так і в країнах Близького Сходу.

Читайте також: Тарифна несправедливість

Регулювання на основі витрат

Ця модель заснована на оцінці витрат регульованого підприємства. У класичному варіанті ця модель називається «регулювання рентабельності» (rate of return regulation), використовується в багатьох країнах, наприклад в США. При такому підході регульована ціна встановлюється на рівні, що дозволяє підприємству покривати свої операційні витрати і забезпечувати деяку задану прибутковість використовуваного капіталу. Основні переваги регулювання рівня рентабельності підприємства полягають в тому, що встановлений тариф забезпечує монополісту можливість беззбиткового функціонування, а інвесторам - можливість отримання «справедливого» доходу. При роботі в рамках цієї моделі, регулятор встановлює вартість комунальних послуг, виходячи з оцінки економічних витрат. Новий етап регулювання тарифу дозволяє позбавитися від «вантажу минулих помилок», що особливо цінно в умовах нестабільного економічного середовища. Крім того, підприємство отримує економічні стимули до скорочення витрат у період дії тарифу, що в підсумку повинно привести до зменшення тарифу для споживача. Втім, така форма регулювання має серйозні недоліки. Зокрема, у регулятора, як правило, недостатньо інформації про майбутні витратах підприємства, в той час як підприємство має об'єктивну можливість маніпулювати наданої інформацією. Сама процедура регулювання вимагає значних витрат часу і грошей. Аналіз та перевірка наданої підприємством інформації може вимагати залучення зовнішніх експертів (аудиторів, інженерів), що пов'язане з певними фінансовими витратами. При цьому монополіст зацікавлений у здійсненні всіх заходів щодо скорочення витрат тільки на початку регульованого періоду, оскільки в цьому випадку воно зможе акумулювати всю величину одержуваної економії за весь період.


Регулювання граничної ціни (price cap і перекладається як «стеля цін»)

Метод регулювання «стелі цін», як раніше вже повідомляла «У.К.», передбачає встановлення тарифу не на основі аналізу витрат, а виходячи із значення тарифів в попередній період регулювання з урахуванням інформації про зміну параметрів роботи підприємства в часі і порівняння підприємства з аналогічними підприємствами. Одним з основних принципів регулювання за методом «стелі цін» є стимулювання підприємств до ефективного поведінки. При ціновому регулюванні сама процедура встановлення тарифів спрощується і здешевлюється. Така система сприяє підвищенню ефективності діяльності монополістів. Самим основним недоліком цієї методики є суб'єктивізм монополіста при виборі вихідного рівня тарифу, щодо якого будуть розраховуватися тарифи в наступні періоди регулювання. Тим не менш, вчені схиляються до думки, що модель «цінового стелі» більш краща ніж витратний метод, оскільки вона дозволяє формувати довгострокові тарифні тренди, а робота підприємства при регулюванні по ціновій методикою моделі значно ближче до роботи у конкурентному середовищі. Цей метод тарифного регулювання зараз застосовується у Великобританії та Італії.

Читайте також: Тарифна гра українських комунальників

 Регулювання граничного доходу (revenue cap)

В основі цього методу лежить регулювання прибутковості монополіста. Тобто регулюючий орган встановлює не граничний стелю цін на послуги, а межа доходу. В рамках цієї методики монополіст володіє більшою свободою в питанні встановлення нових тарифів на свої послуги, оскільки його завдання полягає в тому, щоб «не переступити» встановлений регулятором рівень доходу. Разом з тим, методика розрахунку цього «стелі прибутковості» досить непроста. Зокрема, на рівень доходу буде впливати рівень споживчого попиту, платіжна дисципліна споживачів, інфляція. При такому методі важливо також врахувати чинники зовнішніх обставин: вірогідність підвищення податків, стихійних лих і т.д. Основною перевагою методу є те, що монополіст отримує гарантований дохід, який дозволяє йому залучити інвестиції в розвиток. Разом з тим, в порівняння з методом регулювання ціни, «дохідний метод» містить менше стимулів для скорочення витрат монополістом. Крім того, при фіксованій прибутку, підприємство не має стимулів збільшувати зону надання послуг. За цією методикою працюють підприємства сфери ЖКГ в Шотландії, Австралії.

Метод прибутковості інвестованого капіталу або RAB-метод

«У.К.» вже докладно зупинялася на аналізі цієї методики. Нагадаємо, що при RAB-регулюванні джерелом фінансування інвестпрограми служить тариф. Для формування інвестицій можна використовувати весь дохід на інвестований капітал і ту частину повернення інвестованого капіталу, яка покриває амортизацію майна. Але ці гроші, отримані у вигляді тарифу, не направляються прямо на інвестиції, а йдуть на обслуговування позикових коштів. Наприклад, мережева компанія отримала за рік мільйон на інвестиційні цілі. Вона не вкладає ці гроші в реконструкцію мережевого комплексу, а бере кредит на п'ять мільйонів, і використовує свій мільйон, щоб погасити цей кредит протягом року. Кредитні кошти дозволяють відразу здійснити масштабну модернізацію обладнання, що, в свою чергу, знизить витрати, а значить, збільшить дохід компанії. Тобто в наступному році на інвестиційні цілі у мережевої компанії буде вже не мільйон, а, наприклад, півтора. Це дозволить не тільки погашати раніше взятий кредит, але і взяти новий. Теоретично розміри інвестпрограми можуть рости з кожним роком. Такий метод з 2007 року широко застосовується для регулювання діяльності природних монополій в Росії.

Читайте також: RAB не завжди означає «рабство»

Метод договірний тарифів

Така методика застосовується тільки у випадку, якщо в основі управління монополістом лежать принципи державно-приватного партнерства. Таким чином тариф на комунальні послуги визначається договором оренди чи концесії і встановлюється на певний період з урахуванням інфляції.

 
Коментарі (0)