В Україні неможливо провести незалежну експертизу складових природного
газу. Інформацію контролюють самі постачальники.
Львів’янка Мар’яна Богуш вважає, що якість природного газу, на якому вона готує їжу, періодично погіршується. За її словами, час від часу міняється колір полум’я: до звичного блакитного додається яскраво-жовтий та червоний. Та головне – треба більше часу, щоб закип’ятити чайник.
«Я стежила за годинником – виходить майже на 3 хвилини довше закипає наш чайник порівняно з літом минулого року», - стверджує пані Богуш.
В обласному управлінні із захисту прав споживачів їй допомогти не змогли – на Львівщині немає незалежної лабораторії, яка може перевірити склад
природного газу. «Ми десь із 2007 року регулярно піднімали питання створення такої лабораторії перед Держкомстандартом, сподіваючись, що відповідне звернення надійде до Кабміну. Але, з невідомих нам причин цього досі не сталося», - сказав «У.К.» співробітник львівського управління , який побажав залишитися неназваним.
За його словами, лабораторія є у регіонального управління державної компанії «Укртрансгаз», яка транспортує «блакитне паливо» магістральними газогонами високого тиску. Також свої лабораторії є чи не в кожній регіональній газопостачальній компанії. Керівник відділу по роботі із споживачами «Львівгазу» Руслана Музя стверджує, що нарікання на якість палива – рідкість. « В середньому до нас з такими підозрами звертаються два рази на рік. Ми маємо можливість перевіряти склад природного газу в нашій лабораторії. Істотних відхилень від державного стандарту наші тести не виявляють», - зазначила пані Музя.
Вона визнає – деякі відмінності між результатами перевірок «Львівгазу» та даними сертифікатів лабораторії «Укртрансгазу» все ж таки існують. «Порівняно з тим, що ми отримуємо від «Укртрансгазу», розбіжність за вмістом кисню складає тисячні, щонайбільше соті частки відсотка. Але все це в межах державного стандарту і не може позначитися на калорійності (газу)», - переконує представниця компанії. Однак, не всі регіональні постачальники готові говорити про проблему контролю якості.
Приміром, головний інженер «Миколаївгазу» Володимир Покотилов на прохання прокоментувати роботу компанії з контролю якості передав через секретарку: «Зверніться до «Харківтрансгазу». А головний метролог компанії Андрій Кучеренко заявив, що в «Миколаївгазі» немає власної лабораторії.
В харківській філії «Укртрансгазу» це категорично заперечують і наполягають – необхідне обладнання для перевірки є у всіх газопостачальних компаній. Такі розбіжності у свідченнях уповноважених посадовців підсилюють підозри щодо можливих маніпуляцій із складом палива.
Сьогодні в Україні діє державний стандарт для природного газу для опалення та підігріву води, виданий ще за радянських часів – 1986 року. Відповідно до цього стандарту облгази в угодах на постачання зобов’язуються продавати паливо споживачу. Та якщо стандарт передбачає вміст кисню в цьому товарі на рівні тисячних часток відсотка, то реальна загроза вибуху опалювальних приладів виникає лише за умови, якщо в газовій суміші кисню буде більше 1%.
Почесний директор Інститут газу Національної академії наук, академік
Ігор Карп відзначає, що технічна можливість додавання кисню до природного
газу існує на компресорних станціях. В коментарі «У.К.» пан Карп наголосив, що досі не було доведено жодного факту штучного додавання повітря до природного газу в трубопроводах. За словами академіка, обладнання, необхідне для контролю складу газу, окрім газотранспортних компаній є в Інституті газу НАНУ. «Ми можемо провести відповідні дослідження, якщо нам хтось запропонує пробу природного газу. Але, наскільки мені відомо, до Інститут з такими проханнями ніхто не звертався», - зазначив Ігор Карп.
Він заперечив можливість додавання до «блакитного палива» інертних газів: їхня собівартість та доставка робить економічно недоцільними будь-які тіньові маніпуляції з цими речовинами в газових мережах.
То ж розбавляти природний газ можна лише киснем чи повітрям в дуже обмеженій кількості. Для продавців додавання повітря в газові мережі дає можливість скоротити обсяги постачання газу аби потім «зекономлене» таким чином паливо продати промисловим підприємствам або виробникам тепла.
Різниця в цінах цьому сприяє: для населення 1000 кубометрів коштує від 100 до 200 доларів залежно від обсягів споживання, а для бюджетних організацій та промислових підприємств 439 доларів. Для підприємств теплової комунальної енергетики цей вид палива може коштувати від 200 до 700 доларів. То ж навіть якщо домішка повітря в тому газі, що подається на приватні господарства, складатиме 0,5% ( рівень, безпечний для системи), це дає можливість залишити власникам ресурсу для подальшого перепродажу 84 млн кубометрів в масштабах країни.
Від перепродажу такого обсягу палива підприємствам можна отримати близько 42 млн доларів на рік. Заради такої суми можна і пригальмувати створення незалежної системи контролю якості газу.
А можливості для досліджень в країні є вже сьогодні. Окрім згадуваного Інститутк газу технічною базою для тестів володіє державне підприємство «Укрметтестстандарт», яке не має жодного стосунку до транспортувальників та продавців природного газу.
Воно розробляє методики досліджень та необхідну для них апаратуру. Як зазначив у приватній розмові з «Україною комунальною» співробітник підприємства Овсій Левберг, попри наявність необхідної апаратури та фахівців, до «Укрметтестстандарту» не звертаються з проханнями про вивчення проб «блакитного палива».
Анвар Деркач
.jpg)
.png)
.png)
.png)
.png)
.png)
