Інвестиції у ЖКГ "виростуть" на грунті закону

В Україні зміна державної або муніципальної власності для цілісних майнових комплексів об'єктів ЖКГ законодавчо заборонена. Проте зараз власник не в змозі самостійно задовольнити всі інвестиційні потреби галузі, через що в подібних випадках у світовій практиці використовується механізм державно-приватного партнерства (ДПП). В Україні він ще не запрацював на повну силу, хоча для цього і створена певна законодавча база.

 

У зв'язку з цим актуальним є узагальнення відповідного зарубіжного досвіду з метою вивчення наслідків його застосування в умовах української дійсності.

 

Світовий досвід співпраці держави і приватного капіталу не дає однозначних підстав для ствердження його ефективності. Прихильники такої форми взаємодії вважають, що залучення приватного сектору у сферу комунального водопостачання та водовідведення зумовлене підвищенням ефективності управління. Наприклад, ДПП у секторі водопостачання та каналізації у США і Канаді призвело до зниження витрат на 10-40%, в Шотландії - на 20%, в Ірландії - на 25-30%. У галузі транспорту, за оцінками Європейської Комісії, - на 10 -17%. У Великобританії в середньому для різних секторів економія склала 17%. У той же час, світова практика надає і чимало протилежних прикладів, коли подібні дії призводили до зростання комунальних тарифів і соціальної напруженості.

 

Вжиті в Україні спроби ДПП поки не дали бажаних результатів. У цілому така форма співпраці супроводжується включенням в тариф концесійних або інших платежів, пов'язаних з перерозподілом прав, відповідальності та ризиків. Якщо зростання тарифу по цій статті не буде у повній мірі компенсовано зниженням витрат за іншими статтями за рахунок зазначених причин, то і зростання тарифів, за іншими рівними факторами, неминучий.

 

У Європі ж розглянута сфера сконцентрована в руках декількох великих компаній, що використовують різні форми своєї участі в ній: приватизацію, концесію, оренду, оперативне управління, аутсоурсинг, власне будівництво. Однак платою за все це є підвищення соціальних і економічних ризиків.

Україні належить докласти колосальних зусиль з ліквідації кредиторської заборгованості і браку оборотних коштів, скорочення дебіторської заборгованості постачальників ЖКП. Для цього слід вивчити весь арсенал засобів, які використовуються у світовій практиці, і дати оцінку можливості і умов його використання в Україні.

 

Важливий і той факт, що поняття «житлово-комунальне господарство» у тому його значенні, до якого звикли в Україні, закордоном не використовується. Можна умовно вважати, що до нього певною мірою близьке поняття «інфраструктура». Відповідно до класифікації Всесвітнього Банку, можна умовно виділити три сектори, в яких найбільш реальна реалізація проектів ДПП:

- електроенергія (виробництво, передача та розподіл) і природний газ (передача та розподіл);

- транспорт - аеропорти (злітно-посадкові смуги і термінали), залізниці (встановлене обладнання, вантажний, міжміський та місцевий пасажирський транспорт), морські порти, платні дороги (мости, шосе, тунелі);

- водопостачання та водовідведення - виробництво, передача та розподіл питної води, збір та очищення стоків.

 

Кількість проектів приватного інвестування за 20-річний період по цих секторах свідчить, що найбільш популярними у світі формами залучення приватних інвестицій в енергетику є - інвестиції в нове будівництво (за зазначений період вони склали порядку 450 млрд дол.), а у сфері транспорту та водопостачання - концесія (50 млрд дол).

 

При цьому ситуація у нашій країні відрізняється від ситуації у найближчих сусідів. У Росії, наприклад, найбільш масштабні проекти реалізуються в енергетиці і в транспортній галузі, тоді як в Україні - у водопостачанні та водовідведенні, а також - тепловій енергетиці.

 

У розрахунку на 1 проект обсяг інвестування в Росії складає 370 млн дол в енергетиці і 255 млн дол. - у транспортній інфраструктурі, проти, відповідно, 25 млн дол. і 130 млн дол. в Україні.

У той же час масштабність проектів у сфері водопостачання вище в Україні: 150 млн дол. проти 85 млн дол. в Росії. Це свідчить про те, що і Україна, і Росія поки досить обережно підходять до реалізації зазначених можливостей інфраструктурного забезпечення комунального господарства.

 

Разом з тим, до 2010 року активність приватного бізнесу у водопровідно-каналізаційному господарстві в таких країнах, як Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна залишалася на низькому рівні. Існують лише окремі приклади залучення приватного капіталу в цю галузь, більшість з яких - за договорами на управління або за договорами оренди, при яких ризик для приватного оператора досить обмежений. Неприйняття ризику більшістю представників міжнародного приватного сектора посилився, через що вони нерідко не хочуть входити на ринки країн, для яких характерний несприятливий інвестиційний клімат.

 

Втім, є кілька виключень. У Вірменії всі великі водоканали, які обслуговують близько 65% населення країни, управляються приватним сектором за договорами делегованого управління. У Російській Федерації кілька вітчизняних приватних операторів уклали договори оренди (в основному короткострокові) приблизно в 20 містах, охопивши майже 11% міського населення країни. В Україні всього 40 тепло- та водопостачальних підприємств управляються на підставі концесійного договору або договору оренди.