Конституція України в ст. 24 проголошує рівність усіх громадян незалежно від їхнього майнового, соціального стану, політичних поглядів, віросповідання та місця проживання. Це означає, що кожний громадянин України має однаковий обсяг прав та обов’язків людини і громадянина. Отже, має однакове право користуватися природними об'єктами, в тому числі і питною водою, відповідно до закону без будь-яких обмежень. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» держава зобов’язана забезпечити кожну людину питною водою нормативної якості в межах науково обґрунтованих нормативів питного водопостачання залежно від району та умов проживання.
Сумна статистика
Нажаль, усе частіше держава забуває про свої обов’язки, закріплені в основному законі та інших актах законодавства України. Тому всі гарантії рівності прав громадян перетворюються на хороші декларації про наміри, які залишаються тільки на папері. В реальності ж стан сільського водопостачання на сьогодні в Україні оцінюється у більшості як незадовільний. Тільки 26% або 4,1 млн чоловік з 14,5 млн сільського населення користуються послугами централізованих систем водопостачання, а каналізацією – тільки 9%. Більше половини сільських водогонів через недосконалу експлуатацію та тривалий термін служби працюють з перебоями і не можуть забезпечити постачання водою нормативної якості.
Читайте також: Водопровідна вода: пити чи не пити?
Децентралізовані об‘єкти водопостачання у сільській місцевості, до яких належать шахтні колодязі (понад 2,1 млн одиниць), каптажі (близько 1 тис. одиниць) та глибокі водозабірні (близько 90 тис. одиниць) і мілкотрубчаті свердловини (понад 350 тис. одиниць), перебувають у більшості в незадовільному технічному та санітарному стані. Майже третина водозабірних споруд підземних і ґрунтових вод не мають належно облаштованих зон санітарної охорони. Переважна більшість шахтних колодязів у санітарно-гігієнічному відношенні перебуває в незадовільному стані через фактично повсюдне бактеріальне і хімічне забруднення ґрунтових вод відходами господарської діяльності.
Щодо якості води, то слід зазначити, що понад 50% проб питної води з підземних джерел не відповідають діючим стандартам і санітарним нормам за органолептичними показниками. Однією із причин такого стану водного господарства голова Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко назвала високу мінералізацію місцевих річок. У той же час, еколог констатувала наявну проблему із питною водою саме на селі. «Зараз хто завгодно може створювати свердловини, заплативши гроші. В Україні не здійснюється контроль за підземними водами в результаті чого селяни споживають питну воду, вміст небезпечних органічних сполук в якій (нітрити, нітрати, азот амонійний тощо) в 3-5 разів, а в окремих випадках у 40-50 разів, перевищує допустимі норми» , - зазначила вона.
Несправджені надії
Покращити ситуацію з питним водопостачанням на селі повинна була Загальнодержавна цільова програма «Питна вода України» на 2011-2020 роки, однак фінансування цієї Програми останні 7 років було зменшене майже в 6 разів! А з того фінансування, яке було отримано, відповідно до звіту Рахункової палати, з порушенням чинного законодавства використано понад 48 млн грн, у тому числі неефективно – понад 20,5 млн грн. Куди пішли ці кошти, можна тільки здогадуватись. А селяни так і залишаються без питної води і змушені їхати за нею декілька десятків кілометрів та прати і митися в тій самій воді одночасно.
Читайте також: Україну виведуть на чисту воду
Отже, як не крути, а єдиним порятунком для сільських водопроводів є здійснення державно-приватного партнерства у формі концесії, оренди чи спільної діяльності сільських, селищних рад та приватних партнерів. Ними мають стати інвестори у реконструкцію існуючих та будівництва нових водопроводів та забезпечення відповідності якості питної води, що постачається селянам, державним стандартам та нормативам. Ст. 5 Закону «Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності» навіть формально полегшує входження приватного інвестора на ринок комунальних послуг, які споживаються селянами. У документі зазначається, що об'єкти централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності територіальної громади села та забезпечують відповідними послугами споживачів тільки в межах її території можуть передаватися в оренду чи концесію без оголошення та проведення конкурсу.
Однак, до здійснення передачі об’єкту водопостачання в концесію чи оренду відповідна селищна чи сільська рада зобов’язана згідно ст. 6 цього ж Закону здійснити проведення інвентаризації основних засобів і товарно-матеріальних цінностей у складі такого об'єкта та впорядкування і відновлення технічної та будівельної документації щодо такого об'єкта. Це вимагає понести відповідні грошові витрати, яких в місцевих бюджетах просто не має, адже дефіцит зведеного бюджету України становить за даними Міністерства фінансів України за перше півріччя 2012 року становить 3,66 млрд грн.
Озовися, господарю!
Основним проблемним питанням по сільських водопроводах залишається те, що по багатьох шахтних колодязях спільного використання, артезіанських свердловинах, водонапірних баштах, мережах водопроводу не визначені юридичні і фізичні особи, відповідальні за їх експлуатацію. Тобто вони фактично є безхазяйним майном без необхідної для здійснення оренди чи концесії технічної та дозвільної документації. Не визначеними власники цих об’єктів водопостачання залишаються через те, що багато водних об’єктів було побудовано суб’єктами господарювання, які в результаті зміни форм власності на селі та системної фінансової кризи в Україні збанкрутували, були ліквідовані чи просто зникли, покинувши збудовані та придатні для користування свердловини питної води, водогони просто неба без будь – яких технічних та довільних документів.
Такою є наприклад, свердловина питної води «Польова», яка знаходиться просто серед поля з кукурудзою на території с. Машівка Полтавської області. «Цю свердловину збудували для власних потреб польські нафтовики, які будували на території Машівського району бурову установу, - розповідає Машівський селищний голова Микола Кравченко. -Згодом фірма-підрядник збанкрутувала, будівництво бурової установки було припинено, польські фахівці виїхали з території селища, а покинута свердловина питної води виявилася робочою та допомагає забезпечувати жителів селища питною водою, щоправда жодного технічного чи дозвільного документу на неї не збереглося», – констатує очільник Машівської селищної громади.
Читайте також: Інвесторів запрошують «в народ»
Схожа ситуація в селищі Опішня Полтавської області, де місцевий підприємець 10 років тому збудував за власним проектом досить потужну свердловину питної води, але збанкрутував та виїхав за межі селища, не залишивши по собі жодних технічних документів на цю свердловину та не передавши її у комунальну власність територіальної громади. «Тепер доведеться звертатися до суду від імені Опішнянської селищної ради з позовом про визнання безхазяйним майна у відношенні цієї свердловини. Процедура визнання такого майна безхазяйним може затягнутися в часі більше чим на рік, адже згідно ст. 322 Цивільного кодексу України тільки після спливу річного терміну від дати оголошення в друкованому ЗМІ про наявність безхазяйного майна селищна рада зможе згідно рішення суду поставити собі на баланс цю свердловину та почати оформлення щодо неї необхідної технічної та дозвільної документації», – ділиться своїми проблемами Опішнянський селищний голова Володимир Степаненко.
Отже, як бачимо, без вагомої фінансової, законодавчої та технічної підтримки з боку держави самотужки проблему водопостачання на селі відповідним селищним чи сільським радам не вирішити. Викликано це тим, що вони позбавлені як фінансових, так і необхідних технічних ресурсів для вирішення цієї проблеми. Держава повинна пам’ятати, що село – це колиска нації, а нація буде жити лише там, де є вода, бо чиста вода – це джерело життя.
.jpg)
.png)
.png)
.png)
.png)
.png)
